Сайт для Вас!
Татьяна завершила работу над последним чертежом проекта и расслабилась в кресле. Три года назад эта просторная квартира служила ей лишь укрытием. Теперь же здесь вместе с ней жил Андрей. Муж, не отрываясь от тетрадей, пролистывал студенческие работы за обеденным столом.
— Снова работаешь до позднего часа? — спросил Андрей, не поднимая взгляд.
— Проект горит, — ответила Татьяна. — Завтра презентация.
Андрей отложил красную ручку и взглянул на жену. Его взгляд был усталым, почти упрекающим.
— Помнишь, как мы мечтали о семейных ужинах?
Татьяна поднялась и подошла к окну. Внизу город мерцал огнями. Каждый вечер повторялись одни и те же разговоры.
— Мы же договаривались, — тихо сказала она. — Я занята работой, ты занят работой. Мы поддерживаем друг друга.
— Поддерживаем, — эхом проговорил Андрей. — Но в доме должен чувствоваться уют. Тепло.
Татьяна обернулась к мужу. Андрей смотрел на неё с непонятной грустью.
— Что значит «должен быть»? — спросила она. — Разве здесь не уютно?
— Не знаю, — пожал он плечами. — Мама говорит, что в доме должна царить своя атмосфера. Запах выпечки, музыка…
Снова мама. Всегда мама.
— Твоя мама живёт в другом городе, — сказала она резче, чем намеревалась. — Она не видит, как мы здесь живём.
— Она беспокоится о нас, — возразил Андрей. — Особенно о мне.
В этот момент зазвонил телефон. Андрей посмотрел на экран и сразу сменилась его мимика.
— Мама, — прошептал он Татьяне, взяв трубку. — Алло, мамочка.
Татьяна повернулась к окну. Голос Нины Петровны доносился даже через динамик.
— Андрийко, синочку, як справи? Як здоров’я?
— Все добре, мамо. А як у тебе?
— Погано, синочку. Дуже погано. Після операції все болить. Лікарі нічого не розуміють.
Татьяна видела в отражении стекла мужа. Он сгорбился, лицо его омрачила тревога.
— Що саме болить? — спросил он с сочувствием.
— Все, Андрийко. Все тіло ниє. Напевно, скоро гірше буде.
Татьяна сжала кулаки. Каждый разговор начинался одинаково: жалобы, стоны, манипуляции.
— Мам, не кажи так, — умолял Андрей. — Може, іншого лікаря знайдеш?
— Який лікар, синочку? Грошей нема. Пенсія мала. Одна живу, нікому не потрібна.
Татьяна повернулась и посмотрела на мужа. Андрей кивал в трубку, словно мать видела его.
— Мам, ти не одна. Я є. Ми є.
— Ти далеко, — всхлипнула Нина Петровна. — А твоя дружина… вона ж зайнята своїми справами. Їй не до свекрухи.
Она была всего в трех метрах от мужа. Слышала каждое слово.
— Мам, Тетяна хороша, — слабо возразил Андрей. — Просто у неї робота…
— Робота, робота, — перебила мать. — А сім’я? А дім? Жінка має бути жінкою.
Татьяна подошла к Андрею и мягко сказала:
— Андрію.
Он поднял глаза, прикрыв трубку рукой.
— Що?
— Скажи їй, що я допомагаю тобі. Що ми справляємося.
Андрей кивнул и отстранил руку.
— Мам, ми справляємося. Тетяна багато допомагає.
— Допомагає? — язвительно переспросила Нина Петровна. — Вона ж постійно в роз’їздах. Тебе одного лишає.
Татьяна отошла назад. Разговор становился невыносимым.
— Мам, це її робота, — сказал Андрей тише. — Вона архітектор.
— Архітектор, — повторила мать с презрением. — А хто про тебе подбає? Хто підтримує?,Татьяна взяла с письменного стола папку с бумагами. Ей предстояло вылететь в Яремче уже завтра утром. Срочная командировка длительностью на неделю.
— Мама, послушай, — сказал Андрей, — завтра рано вставать придется. Может, поговорим завтра?
— Звичайно, синочку. Спокійної ночі. І скажи своїй дружині… нехай береже тебе.
Андрей повесил трубку и посмотрел на Татьяну с упреком.
— Вона дуже хвилюється, — пояснил он. — Після операції нерви не в порядку.
— Зрозуміло, — кивнула Татьяна. — До речі, я завтра лечу в Яремче. На тиждень.
— Як це на тиждень? — удивился Андрей. — А дім? А Мурзик?
— Дім залишу тобі, — улыбнулась Татьяна. — І кота теж. Ти впораєшся?
Андрей неуверенно кивнул.
— Впораюся, звичайно.
Татьяна подошла поближе и поцеловала его в щеку.
— Побачиш, все буде добре.
Неделя, проведенная в Яремче, пролетела незаметно. Татьяна возвращалась домой с чувством облегчения. Проект завершили успешно, заказчики остались довольны.
Ключ повернули в замке. В прихожей стояли чужие туфли — женские, старомодного фасона. В воздухе чувствовался запах незнакомых духов.
— Андрію? — позвала Татьяна.
Из кухни послышались голоса. За столом расположилась Нина Петровна. Перед ней была тарелка с пирожками.
— Ось і мандрівниця повернулась, — произнесла свекровь, не поднимаясь. — Андрійко, у нас дружина.
Андрей встал с виноватым видом, его лицо покраснело от смущения.
— Тетяно, привіт, — сказал он тихо. — Мама приїхала позавчора. Їй стало дуже погано.
— Що саме? — уточнила Татьяна.
— Тиск підскочив, — пожаловалась Нина Петровна. — Лікар сказав, що це через стрес. Андрійко мене забрав.
— Забрав? — Татьяна поставила чемодан. — Але це ж мій дім.
— Наш дім, — поправил Андрей. — Мама потребує догляду.
Татьяна села навпроти свекрови. Нина Петровна внимательно изучала ее взглядом.
— Втомилася від постійних поїздок? — спросила свекровь з підробленою турботою. — Жінці потрібен спокій. Родина.
— Мені подобається моя робота, — відповіла Татьяна стримано.
— Робота, робота, — поморщилась свекровь. — А чоловік? Хто ж про нього дбає?
Татьяна кинула взгляд на Андрея. Тот молчал, уставившись на скатерть.
— Андрій дорослий, — сказала вона. — Справиться сам.
— Сам? — засміялася Нина Петровна. — Без мене він пропаде. Тиждень він один пролежав хворий.
— На який термін ви плануєте залишитись? — запитала Татьяна без обхідних слів.
— Скільки буде потрібно, — відповіла свекруха з викликом. — Місяць, може й рік.
Татьяна повернулася до чоловіка. Він уникав її погляду.
— Андрію, нам треба поговорити наодинці.
— Навіщо наодинці? — встряла Нина Петровна. — Я ж сім’я. Мати.
— Ви гість у моєму домі, — рішуче сказала Татьяна.
— Моєму? Оце так, — протягнула свекруха. — А чоловік – що, бездельник?
— Мам, не треба, — слабо заперечив Андрей.
— Що не треба? — перепитала мати. — Правда має бути чесною. Жінка повинна підтримувати чоловіка, а не упрікати його у фінансових справах.
— Я нікого не дорікаю, — твердо заявила Татьяна. — Але саме я визначаю, хто тут господар.
— Наш дім, — повторив Андрей. — Ми сім’я.
— Сім’я? — Татьяна подивилась на нього з недовірою. — Чому ж ти тоді не порадився зі мною?
— Не було часу, — пробурмотів Андрей. — Мама була в лікарні.
— Цілий тиждень? — уточнила Татьяна.,Андрей покраснел еще сильнее.
— Два дня, — признался он. — Потом меня выписали.
— Значит, пять дней назад ты мог позвонить, — холодно сказала Татьяна. — Но ты не позвонил.
— Не хотел тревожить, — оправдывался муж. — Ты ведь работала.
— Я зарабатываю деньги, — ответила Татьяна. — Чтобы содержать этот дом.
— А кто готовит? — возмутилась свекровь. — Кто убирает? Кто создает уют?
— Я, — сказала Татьяна. — Я готовлю. Убираю. Создаю.
— Неправда, — возразила Нина Петровна. — Андрей рассказал, что дом запущен, а еда — только из доставок.
Татьяна резко повернулась к мужу.
— Андрей, это действительно так? — спросила она. — Ты так обо мне говоришь?
— Я такого не говорил, — пробормотал он. — Мама неправильно поняла.
— Нет, я всё верно поняла, — настаивала свекровь. — Женщина должна заботиться о муже, а не заставлять его заниматься домашними делами, пока сама колесит по заграничным странам!
— Андрей, — позвала Татьяна. — Посмотри на меня.
Он с неохотой поднял глаза.
— Ты думаешь, что я заставляю тебя заниматься домашними делами?
— Нет, — тихо ответил он. — Но хотелось бы, чтобы жена была более домашней.
— То есть сидеть дома? — уточнила Татьяна.
— Больше времени посвящать семье, — запинаясь, произнес Андрей. — Еще и маме помогать надо. Семейные туры для отдыха.
— Это твоя мать, так помогай ей, — сказала Татьяна, — но не в моем доме.
— Если ты не можешь принять, что у меня есть мать, — продолжил Андрей, — наши отношения не имеют будущего.
Татьяна долго смотрела на мужа, потом перевела взгляд на довольную Нину Петровну.
— Нет будущего, — тихо повторила она. — Понятно.
Татьяна поднялась из-за стола. Ноги дрожали, но голос был твердым.
— Хорошо, — спокойно сказала она. — Просто замечательно.
Следующие две недели превратились в настоящий кошмар. Татьяна в собственном доме стала призраком. Нина Петровна полностью завладела кухней. Готовила только для Андрея. Татьяна оставляла записки на холодильнике.
«Котлеты в морозилке. Разогрей сама.»
«Молоко закончилось. Купи по дороге с работы.»
«Андрей простудился. Не шуми утром.»
Татьяна молча читала эти указания, покупала продукты, убирала после свекрови, мыла посуду после их общих ужинов.
— Татьяна, может, поговорим? — однажды вечером спросил Андрей.
— О чем? — не отрываясь от ноутбука, ответила Татьяна.
— О нас, — неуверенно сказал он. — Мама скоро поправится. Уедет домой.
— Скоро — это когда? — спросила Татьяна.
— Где-то через месяц, может, два, — пробормотал Андрей. — Врач сказал…
— Понятно, — кивнула Татьяна. — Через месяц.
Но это время не наступало. То сердце болело, то давление скакало. Свекровь окончательно заняла гостиную. Смотрела сериалы до полуночи, звала Андрея массировать спину.
— Андрей, принеси подушку, — просила она каждый вечер. — Спина совсем заболела.
— Андрей, переключи канал, — через час приказывала. — Этот фильм скучный.
— Андрей, сделай чай с медом, — требовала перед сном. — Горло першит.
Андрей исполнял все послушно. Татьяна наблюдала со стороны. Муж превратился в слугу собственной матери.
Календарь показывал двадцать восьмое апреля. Через месяц у Татьяны был день рождения — тридцать пять лет. Она сидела в спальне и размышляла о прожитых годах.
Из кухни доносились приглушенные голоса. Татьяна встала и подошла к двери.
— Андрей, надо решать вопрос кардинально, — говорила Нина Петровна. — Эту квартиру нужно переписать на тебя.
— Мама, это неправильно, — слабо возразил Андрей. — Татьяна ее купила.,— Купила перед весіллям, — махнула рукою мати. — А тепер у неї є чоловік. І ти теж маєш права!
Тетяна застигла в дверях. Перехопило подих.
— Не знаю, — пробурмотів Андрій. — Якось некомфортно виходить.
— Добре, — твердо промовила Ніна Петрівна. — Поки квартира належить їй, ми тут гості. А інакше станемо повноправними господарями.
— А що з Тетяною? — поцікавився Андрій.
— Що з нею? — знизала плечима мати. — Нехай звикає. Або йде. Тобі, мабуть, буде краще без неї.
Тетяна відійшла від дверей. Руки тремтіли від обурення. Значить, ось так. Хочуть вигнати її з власного дому.
Вона різко ступила в кухню. Мати і син замовкли.
— Ви справді збираєтеся переписати мою квартиру на себе? — холодно запитала Тетяна.
Ніна Петрівна випрямилась.
— А що в цьому поганого? — відповіла вона. — Андрій — чоловік. Повинен бути господарем.
— Господарем? — перепитала Тетяна. — У квартирі, яку він не купував?
— Купував чи ні — це вже неважливо, — відмахнулась свекруха. — Сім’я є сім’я.
Тетяна подивилася на Андрія. Він сидів, схиливши голову.
— Андрію, ти не заперечуєш проти такого плану? — звернулась вона прямо.
— Не впевнений, — бурмотів він. — Можливо, мама права…
— Права? — гірко засміялася Тетяна. — У чому саме?
— У тому, що чоловік має очолювати родину, — втрутилася Ніна Петрівна. — А не бути проживаючим тимчасово у дружини.
— Тимчасово проживаючим, — повторила Тетяна. — Цікаво.
Вона різко розвернулася.
— Куди йдеш? — окликнула її свекруха.
— Збирати речі, — відповіла Тетяна, не озираючись. — Ваші речі.
— Що? — стрибнула Ніна Петрівна.
— Ви перейшли межу, — суворо сказала Тетяна. — І неодмінно покинете мою квартиру. Ви обидві. Негайно.
— Ти не маєш права нас вигнати! — розлютилася свекруха.
— Маю, — спокійно відповіла Тетяна. — Це мій дім. Мої документи. Моє право.
Андрій підвівся, розгублений.
— Тетяно, не поспішай, — почав він. — Давай спробуємо обговорити…
— Обговорювати нічого, — перебила Тетяна. — Ти зробив свій вибір. Тепер живи з ним.
— А куди підемо? — розгубився Андрій.
— До мами, — відповіла Тетяна. — Вона так тебе любить.
Через деякий час вони зібрали валізи. Ніна Петрівна кидала на Тетяну злі погляди.
— Пожалієш, — шипіла вона. — Приповзеш до нас ще.
— Побачимо, — байдуже відповіла Тетяна.
Андрій стояв у передпокої з валізою.
— Тетяно, може, ще подумаємо? — попросив він сумно.
— Уже пізно думати, — сказала Тетяна. — Іди до мами. Там будеш думати.
Двері за ними зачинилися. Тетяна залишилася сама у тиші.
Наступного ранку вона відвідала юриста. Подала заяву на розлучення. Документи оформили швидко.
Наступив день її народження. Тетяна накрила стіл для друзів. Ірина принесла торт. Оксана подарувала квіти.
— Як справи? — обережно поцікавилася подруга.
— Чудово, — усміхнулася Тетяна. — Тепер живу для себе.
Андрій залишився в минулому. Разом із матір’ю та її планами.
